Скоріше за все наступні збори нашого клубу моржів прийдеться провести біля нової ополонки за декілька десятків метрів від нашої звичної. А все тому, що якійсь бидлоті захотілось комусь щось продемонструвати чи що там вони хотіли сказати своїм вчинком. Як стверджує журналіст “20 хвилин” усі три ополонки на Вишенському озері були залиті мазутом. Я пішла перевірити нашу, та що на плитах при центральному вході на озеро.

Маслянисті плями одразу в очі не кидаються, доказом чого стала присутність біля ополонки одного з моржів, який щойно виліз з води і нічого не помітив. Але якщо придивитись, то чітко видно чорні сліди особливо по краям на білому льоду та і на самих плитах при заході. Свої думки про це все писати не буду, думаю будь-якій нормальній людині і так не потрібно щось пояснювати, а до індивідів типу тих, хто це зробив, навряд щось дійде в найближчі роки (в кращому випадку).

Для мене новий рік це нагода провести вечір та ніч в колі гарних друзів, згадати приємні події, відчути магічний настрій свята. Та який Новий рік без ялинки та подарунків. Так приємно отримувати та дарувати хоч і дрібнички, але приготовлені з душею. Але з кожним новим святом наша компанія тільки росла, а ідей чим би порадувати друзів ставало все менше. І минулого Нового Року Влад запропонував пограти у Таємного Санту. Правила прості: кожен готує подарунок тільки одному з присутніх на святі, причому ніхто не знає хто кого вітає. Питання таємності ми вирішили реалізувати шляхом витягування папірців з іменем, якщо раптом випадало твоє ім’я, то папірець перетягувався. Тому десь у грудні ми зібралися усі, щоб обговорити програму святкування, та визначитись із Сантою. На цю зустріч, як часто буває, не у всіх вийшло потрапити, але серед нас був “незалежний суддя”, який перевірив, щоб на папірцях відсутніх учасників (які ми їм пізніше передали) не значилось їх ім’я.

В новорічну ніч результат перевершив усі мої сподівання. Це дійсно казково отримати свій подарунок не знаючи хто саме його готував, відчувається якась магія у всьому цьому. Подарунки стали більш персоналізовані і різноманітні. Звісно згодом, аналізуючи усе побачене, можна здогадатись хто кому вибирав подарунок, але це зовсім не псує сам ефект таємності.

Думаю тоді такі відчуття були не тільки у мене, тому коли прийшов час обговорення цьогорічного Нового року усі знову погодились на Таємного Санту. Пам’ятаючи минулий процес жеребкування я запропонувала реалізувати його он-лайн. Мені це було цікаво, тому не відкладаючи усе в далекий ящик (та й часу на це вже не було) я прийнялась за реалізацію проекту “Операція Таємний Санта”.

Проект – то звучить дуже гучно. Потрібен був алгоритм правильного розкидання імен учасників між собою, та проста сторінка для отримання цього імені. Отже алгоритм. Я обрала звичайний рандом серед елементів масиву з нашими іменами з перевіркою на не рівність з власним ім’ям та подальшим вилученням цього імені з масиву (повний аналог наших минулорічних папірців). Проблема була тільки в останній парі імен “Санта – внучок” (будемо людину, яка отримує подарунок вважати внучком для Санти) у випадку якщо вони однакові, тоді вже не буде з чого іншого вибирати, тому в такому випадку останні два Санти мінялись своїми внучками. В результаті маємо пари імен Санта-внучок, які записуємо до бази даних.

Для виведення даних користувачу, думала використати drop-down list по значенню якого виводити ім’я внучка розраховуючи на чесність учасників цієї гри, але в розмові з Дімою пролунав варіант таблиці зі всіма Сантами. А чесність – це добре, але інколи можна і випадково не на ту кнопку натиснути, тому добавилось ще одне поле в базу – пароль ну і для наглядності процесу стан учасника (отримав чи ні вже ім’я свого внука). В результаті всього народилась ось такого виду сторінка.

Зауважу одразу, що повної таємності весь проект так і не отримав, поскільки усі паролі були мені відомі та і в базу я могла заглянути будь-якої миті, але я не ворог собі, щоб позбавляти себе ж того магічного відчуття свята. Не зважаючи на позитивний результати перевірки, я до останнього переймалась, а раптом щось пішло не так і хтось залишиться без подарунка. Та в сам день Х я про це забула, згадала тільки за декілька годин по тому і стало якось радісно. Наче дрібниця, але приємно, що пророблена робота трішки допомогла нам та не надовго розважила, сподіваюсь, не тільки мене.

 

Тепер з чистим сумлінням можу сказати, що Операція “Таємний Санта” завершена, база перетерта і для прикладу в цій статті була використана тестова інформація. Таємниця Санти збережена, хоч повторюсь ми занадто не обережні та добре знаєм один одного, щоб ховатись за маскою Санта Клауса чи Діда Мороза, та і хіба це погано. Усіх з Новим роком, даруйте дорогим вам людям посмішки і відчуття казки. А моєму Таємному Санті окрема подяка за теплі подарунки.

В цьому році нам таки вдалось потрапити на день відкритих дверей військово-історичного музею повітряних сил Збройних сил України. Все життя мешкати у місті де знаходиться штаб ВПС і навіть не знати де він знаходиться для мене було соромно. В мунулому році взнала, що на честь дня військово-повітряних сил організовують день відкритих дверей і вирішила, що обов’язково потрібно сходити, але вже не пам’ятаю якими, саме в той день була зайнята іншими справами. Та мрії збуваються і вчора я таки відвідала це визначне місце.

Три години, на які відчинялись двері військового об’єкту, промайнули не скажу що не помітно, бо вражень залишилось вдосталь, але якось неочікувано швидко. Військова техніка вражає своєю “справжністю”, розмірами та призначенням, ну а літаки – це взагалі окрема тема. Я б могла годинами просто сидіти поруч і дивитись на їх красу та велич, а тут можна було обійти зі всіх сторін, позаглядати в усі шпаринки. От якби ще в кабіну залізти, то моєму щастю не було б меж :) .

Після музею пішли в нещодавно відчинений заклад скуштувати їх метрової піци, а потім і на чай з тортиком до Андрюхи з Таньою. День видався просто чудовим.

Велика подяка хлопцям за чудові фотографії.

 

(7:55) Новий тиждень почався рано освіжаючим вітерцем після досить приємної теплої водички.

Зараз сиджу тут і гріюся на сонечку.

Але моє купання ледь не зірвала зграя місцевих псів, які підняли добрий шум, побачивши мене. Прийшлося сісти перечекати, доки порозходяться. Зараз одягнусь і піду розпалювати багаття на чай.

(8:55) Вчора ми напалили немало вуглів, тому не зважаючи на невеликий дощ вночі, з багаттям проблем не виникло. Води залишилось якраз на одну чашку, тому чай я попила, а хлопці, як повстають, хай йдуть по воду :-)

На дворі +30, а я останні пару тижнів зайнята була тим, що в’язала мохерові шарфи. Зате можна було не поспішати… теоретично… та на практиці так якось не вийшло. Перший в’язала мамі в подарунок, тому хотілось пошвидше її порадувати (любить вона усілякі такі речі), а другий хоч і для себе, але нетерпілось побачити як він виглядатиме завершеним.

Процес видався таким цікавим, що якщо переконаю себе, що мені потрібен ще якийсь шарфик, то залюбки візьмусь за наступний, може цього разу вже щось легеньке, з хлопку наприклад. А на найближчий час треба знайти якусь шапчину чи рукавички в набір до своєї блакитної обновки, бо пряжі я взяла одразу з запасом, якраз для цього.

Отже зустрічайте:
- Палантин Print O’ The Wave, пряжа YarnArt KID MOHAIR, спиці 3.5.

- Шарф (чи шаль) Septembertuch пряжа YarnArt ANGORA DE LUXE, спиці 3.5.

Фото зроблені під час процесу блокування (розтяжки) і фон не зовсім підходящий, щоб добре розгледіти рисунок. До гарних фото, як завжди, руки не дійшли і не впевнена що дійдуть. А у випадку з блакитним шарфом, то він досі в такому стані, прото тому, що лише пару годин назад я повзала по підлозі і заколювала усі ці булавочки в надії хоч трохи наблизитись до симетричності :) (оновила другу фотографію після зняття з просушки).

Ну і на останок я в береті, який не потрапив в огляд в’язаних новинок (створювався якраз перед шарфами).

Декілька тижнів назад ми з Дімою були втягнуті в любовні страждання одного чорного кота, який після нелегкої схватки з іншим чорним (але пухнатим) котом виборов собі територію під нашим вікном. Днями він лежав то на сонечку в траві, то під кущем в затінку, а я раділа, що майже завжди, виглянувши з вікна можна було бачити котячу тварину. Але через певний час цим безтурботним для кота дням прийшов кінець, не знаю за яких обставин, але він зустрів кицьку, яка проживає у наших сусідів, вікна яких, до речі, виходять на іншу сторону двору. А найцікавіше в цій історії те, що кицька ця породи сфінксів. Декілька раз я спостерігала за їх нетривалими побаченнями біля отвору в підвал, які закінчувались тим, що приходили власники і забирали свою неслухняну кицьку. А чорний кіт, залишившись один, починав заводити свою котячу пісню, причому кричав він постійно, перервами для нас слугували лише ті години, коли його не було видно на горизонті. Маю підозри, що в цей час він кричав біля її вікна. Якось саме там, на столику якраз перед вікном “безхутряної” кицьки, я його зустріла, повертаючись додому. При цьому кицька сиділа на підвіконні і вони мовчки спостерігали один за одним.

Потім був період затишшя. Нам навіть стало не вистачати цих котокриків, а я почала хвилюватися за долю нашого “Ромео” бо люди бувають різні, і не всі з такою легкістю сприйматимуть котячі завивання. Через пару днів виглядань з вікна, ми таки помітили нашого чорного кота, який знову безтурботно лежав під кущем на своєму старому місці. Думаю період бурління котячих гормонів пройшов і все повернулося в звичне котяче русло.

Але пригоди з чорним котом на цьому не скінчились. Пару днів назад, будучи біля вікна я почула характерне нявчання кошеняти, виглянула подивитись що це і побачила під самісіньким вікном кошеня з біло-сірою кицькою, а зовсім поруч лежав все той же чорний кіт. Дивна як на мене картина, зазвичай кицьки стараються тримати маленьких ще кошенят подалі від інших котів, а тут. Не знаю чи має цей кіт якесь відношення до цього сімейства, але він пару раз підійшов до кошеняти, понюхав його, потім “помітив” і пішов собі. А кицька з малечою залишились жити тут.

Мама періодично залишає своє кошеня одного і воно клумиться собі, а коли вже скучить, починає нявкати, тоді кицька приходить, обов’язково голосом повідомляючи, що вона вже поруч. Цікаво як довго вони будуть знаходиться тут, дуже хотілося б побачити яким гарним виросте цей сіренький комочок. А ще цікаво чи повернеться чорний кіт, бо після того дня, коли я знайшла наших нових маленьких сусідів я його не бачила.

З чого ж все почалось… Точно мало щось бути, бо просто так взятись за в’язання в мене виходить дуже рідко. А, згадала, купила я собі пальто, гарного бузково-сірого кольору. Підібрала також шарф до нього, а от з шапкою як завжди не склалось, точніше я навіть не намагалась шукати, щоб не псувати собі нерви. Вирішила що зв’яжу сама. Так почався один з самих затяжних етапів мого регулярного в’язання.

Лот №1 – Шапка. Як завжди, проглянувши величезну кількість варіантів, я зупинилась ось на такому

Читати далі »